Назар «Полюс»: від артдиректора і волонтера до офіцера 5-ї штурмової
Армія — це як маленька держава, де кожен може знайти своє місце»: інтерв’ю з офіцером 5-ї штурмової бригади з позивним «Полюс»
До повномасштабного вторгнення він був фронтменом кавер-гурту «СМАРТ», артдиректором й активним волонтером. Сьогодні він — військовослужбовець 5-ї окремої штурмової бригади. Про шлях від мобілізації до планування бойових завдань, «творчий» бекграунд у війську, еволюцію волонтерства та мотивацію триматися — у відвертій розмові з Назаром (позивний «Полюс»).
Мало хто має такий бекграунд: до повномасштабного вторгнення ви були фронтменом кавер-гурту «СМАРТ», артдиректором і волонтером. Як побратими реагують на те, що їхній керівник — людина з творчого середовища?
Мало хто знає про моє минуле до ЗСУ, але коли дізнаються — дивуються, адже не кожного дня зустрінеш колишнього фронтмена кавер-гурту на такій посаді. Людям було б цікаво послухати. Я зазвичай кажу: давайте закінчимо війну — і влаштуємо невеличкий концерт.
Як досвід музичних виступів і роботи зі сценою допомагає вам сьогодні на військовій службі?
Це дуже допомагало під час роботи з набором особового складу в навчальних центрах. Коли ти приходиш і тобі серед десятків «покупців» потрібно зробити так, щоб люди захотіли поїхати з тобою не з-під палки, а добровільно. Я завжди казав бійцям: силою нікого не братиму, заберу лише тих, хто захоче сам. Далі проводив двадцятихвилинний спіч: пояснював, хто ми, які задачі виконуємо, яка у нас структура, які відносини в колективі та з командуванням. Пояснював, що ми — люди для людей. Цей скіл роботи з аудиторією, здобутий на сцені, тоді виручав неймовірно.
Звідки походить ваш позивний «Полюс» і що він означає особисто для вас?
Хотілося вибрати якийсь нестандартний позивний, з яким можна дослужитися до генерала (сміється). Позивні на кшталт «Сані» чи «Бороди» навіть не розглядав. Хотілося чогось абстрактного, логічного і символічного. Полюс — це напрямок, за яким хочеться йти, напрямок, за яким ти ведеш людей.
У лютому 2023 року ви отримали повістку. Розкажіть про свій шлях від мобілізації до фронту.
На ранок після повістки прийшов до військкомату. За кілька тижнів вибув на офіцерські курси до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де навчався два з половиною місяці. Ми з побратимами намагалися максимально підготувати себе фізично, теоретично і практично, бо розуміли, яку відповідальність нестиме офіцерський склад. Після завершення навчання мені запропонували долучитися до 5-ї штурмової бригади, і я погодився, знаючи, що підрозділ виконує завдання на найважчих напрямках. Був призначений командиром штурмового взводу і в червні прибув до району виконання бойових завдань.
Як цивільний досвід допомагав чи, навпаки, заважав на військовій службі?
Вважаю, що особистий досвід і життєві навички дуже допомогли. У цивільному житті ти постійно стикаєшся з проблемами, які доводиться вирішувати самостійно, що позитивно впливає на якість рішень у критичних ситуаціях. А вміння комунікувати з людьми різних професій та категорій допомогло швидко знайти спільну мову з побратимами.
Які основні виклики постають перед вами в ролі ТВО заступника начальника штабу, де поєднується управлінська робота з оперативно-тактичними завданнями батальйону?
Це величезна відповідальність. Раніше я був начальником з управління персоналом, а зараз до цього додалася відповідальність за планування ходу та виконання бойових завдань. Для мене це дуже позитивний досвід. Я вже працював офіцером штабу на командно-спостережному пункті (КСП) підрозділу. Мені подобається бути в центрі подій, розуміти, що відбувається, і бути частиною цього. Але найкрутіше відчуття — це гарно зроблена робота, коли є втрати у противника і немає втрат серед наших військовослужбовців.
З якими найважчими компромісами ви стикаєтеся, коли необхідно збалансувати виконання бойового завдання та збереження життів особового складу?
Насамперед це колосальна відповідальність, усе треба ретельно прораховувати. Ми подаємо пропозиції, а командування розглядає їх, корегує та затверджує. Коли завдання проходить успішно, ворог зазнає втрат, а серед наших хлопців немає «двохсотих» чи «трьохсотих» — це найбільша радість, бо головна мета нашої роботи полягає в тому, щоб максимально зберегти життя особового складу.
Творчі люди зазвичай мають високу емпатію. Як це допомагає відчувати психологічний стан бійців і будувати довіру?
Люди завжди відчувають, коли ти говориш щиро, а коли лукавиш. Треба бути максимально відкритим. Війна рано чи пізно закінчиться, а людські стосунки залишаться, не важливо чи ти командир, чи підлеглий.
Що для вас є головним показником того, що підлеглі справді довіряють командиру?
Щирість, відкритість і розуміння бійця, що командир стоятиме за нього горою в будь-якій ситуації, стане пліч-о-пліч і власним прикладом покаже, як треба виконувати завдання.
Чи залишаються серед підлеглих стереотипи щодо «цивільних» командирів, і які вчинки їх руйнують?
Сьогодні, у 2026 році, наша армія відсотків на сімдесят складається з мобілізованих цивільних людей. Але чим довше ми тут перебуваємо, тим більшим досвідом обростаємо. У таких, як я, і в тих, хто прийшов раніше, досвіду більше, ніж у військовослужбовців, які до повномасштабної війни, АТО та ООС десятиліттями служили в тилових частинах.
Ви є співзасновником ГО «Мистецька сотня “Гайдамаки”» і волонтерили з 2014 року. Наскільки змінився волонтерський рух за цей час?
Починали ми у Хмельницькому як спільнота творчих людей. Щоп’ятниці проводили концерти в центрі міста, збирали кошти у скриньку для «Армії SOS». Це були невеличкі двогодинні концерти посеред вулиці — за будь-якої погоди, окрім, звісно, дощу. Ми виставляли апаратуру, і приходили найрізноманітніші творчі люди: хтось танцював, хтось співав, декламував вірші, грав на сопілках. Згодом це переросло у поїздки до шпиталів, на полігони і безпосередньо на передову. Першою поїздкою на фронт був Старобільськ. На той час там служило багато друзів і знайомих з мого рідного Хмельницького — це наші рідні військовослужбовці, яких ми їхали підтримувати на передову, влаштовували для них концерти. Також виступали у Старобільську для місцевого населення в клубі. З цього все й почалося.
Потім ми намагалися їздити туди щомісяця: протягом місяця збирали кошти, а наприкінці вирушали в зону виконання бойових завдань. Ми проїхали її повністю — від Маріуполя до кордону з росією в Луганській області. І я вам скажу, це дуже мотивувало. Коли ти приїжджаєш і бачиш очі військових, розумієш, що вони справді раді тебе бачити, що вони на тебе чекали. Звісно, на такі поїздки витрачалося багато сил і засобів, зокрема й палива, адже дорога з Хмельницького на передову на той час становила понад тисячу кілометрів. Ми іноді запитували хлопців: може, краще просто пересилати кошти, не витрачаючи пальне на поїздки. На що вони відповідали: «Пальне знайдемо, а концерт приїздить лише раз на місяць». Тому нас завжди чекали і зустрічали з радістю.
Сьогодні все кардинально змінилося. Волонтерський рух розвивається колосально: якщо раніше закривали мінімальні потреби, то тепер волонтери можуть дістати й доставити абсолютно все. Звісно, людей стало менше, адже всі втомилися, але ті, з ким я починав і працюю досі — найкращі, їм низький уклін.
Музика під час війни — це про спогади про цивільне життя чи спосіб перезавантаження? Чи вдається знаходити час для творчості?
Чесно кажучи, вже понад три роки я не співав, і часу на це немає. Можливо, колись у відпустці з’явиться бажання зібрати музичний колектив і просто кайфанути. Талант не пропаде, але зараз інші пріоритети.
Ви в лавах ЗСУ вже понад три роки. Що є вашим головним джерелом внутрішньої сили в найважчі моменти?
Моя сім’я, моя кохана дружина та мій син. Мені важливо, щоб вони почувалися захищеними, спали спокійно. Пам’ятаючи звірства ворога в Бучі, розумієш: допустити повторенню такого не можна.
Що б ви відповіли людям у тилу, які шукають свій спосіб бути корисними або вагаються щодо долучення до Сил оборони?
Звісно, це вибір кожного… Але обов’язок кожного чоловіка — захистити своїх рідних, шукаючи для себе відповідну посаду. Найгірше — це невідомість. Але якщо ви самі шукаєте свій підрозділ і посаду, то переходите туди зовсім в іншому статусі — як людина, яка прийняла свідоме рішення. Знайти своє місце самому — набагато правильніший шлях. Ми ж розуміємо, що не всі у війську є штурмовиками чи піхотинцями? Армія — це як маленька держава, де є безліч різних посад і завдань, які також комусь потрібно виконувати. Саме тому я вважаю, що краще якомога швидше долучатися до лав Збройних Сил, і це краще робити самому.